[an error occurred while processing this directive]

СТАТЬИ ОБ АКАДЕМИЧЕСКОЙ МУЗЫКЕ


Приклад елiти наслiдує суспiльство
Диригент Володимир Сiренко переконаний, що культурнi традицiї закладаються змiною у ставленнi влади до мистецтва

Журнал "Народний депутат", N1, 2010 рiк, ст. 80-83

Розмову веде Ольга КIЗЛОВА, музикознавець

Володимир Сiренко - головний диригент i художнiй керiвник Нацiонального заслуженого академiчного симфонiчного оркестру України, найкращого оркестру держави. Народний артист України та заслужений дiяч мистецтв Росiї. 2001 року отримав Нацiональну премiю iменi Тараса Шевченка.

- Володимире Федоровичу, чи багато серед вiтчизняних полiтикiв щирих шанувальникiв класичної музики?
- На жаль. Якщо не враховувати урядових концертiв, то постiйних слухачiв з числа полiтикiв у концертних залах майже не буває. Попри окремi винятки, коли, пригадую, на ювiлейний концерт вiдомого скрипаля Олега Криси у 2002 роцi завiтав президент Вiктор Ющенко з дружиною... Адже, погодьтесь, не можна вважати, що екс-вiце-прем'єр Микола Жулинський чи колишнiй мiнiстр культури Iван Дзюба регулярно вiдвiдують концерти суто як громадськi дiячi - вони просто високоосвiченi люди.

З iншого боку, якщо придивитись до рiзницi мiж вiтчизняним i захiдним слухачем, то вона полягає насамперед в абсолютно iншому, небайдужому ставленнi до музики на державному рiвнi. Класична музика - це нинi повсякденнiсть європейських мiст. I приклад елiти наслiдують мiщани. Тож європейцi захоплюються, скажiмо, футболом так само, як i ми, але музику шанують не менше. I хоча прошарок любителiв класичної музики на Заходi не такий уже й численний, однак вiдчутно бiльший за наш.

- Вашi найяскравiшi враження вiд гастролей за кордоном?

- В Iспанiї ми грали перед королевою Софiєю - вiдомою прихильницею живопису та класичної музики. Це, до речi, був зовсiм не обов'язковий урядовий захiд.

У Великiй Британiї королiвська родина також опiкується оперою, пiдтримує розвиток симфонiчної музики. У Москвi Володимир Путiн дбає про мистецтво не лише на державному рiвнi - росiйський прем'єр умiє заохотити до спонсорства й олiгархiв. Пiд патронатом уряду проходять фестивалi, органiзовуються конкурси, знiмається кiно...
Нерiдко на наших виступах за кордоном присутнє "мiсцеве керiвництво". Без перебiльшення жодна оперна прем'єра мiсцевих театрiв чи поважного симфонiчного концерту в Нiмеччинi не вiдбувається без присутностi бургомiстра. Це стає подiєю для всього мiста, на якiй можна побачити аристократiв, банкiрiв, промисловцiв.
Часто пiсля концертiв мене, солiстiв та концертмейстерiв оркестрових груп запрошують на урочистi прийоми на нашу честь. В Українi таке теж трапляється, але - за виняткових ситуацiй. Я переконався, що на Заходi для громадянина вiдтепер престижно не тiльки мати ошатний будинок, а й купувати фiлармонiйнi абонементи, орендувати постiйну ложу в оперi, бути постiйним вiдвiдувачем музичних фестивалiв. Для великих мiст це видається логiчним. Але я був вражений, коли побачив, що в маленькому мiстечку на Сицилiї рiздвянi концерти вiдвiдує вся мiсцева елiта - дами в хутрах, у прикрасах з дiамантами, на високих пiдборах, чоловiки в смокiнгах. Iснує така традицiя - симфонiчнi концерти на Рiздво. Недаремно пiд час увертюри до патрiотичної опери Вердi "Набуко", яку ми виконували, чоловiк похилого вiку в залi цiлком щиро пiд час оплескiв вигукував "Viva Italia!"
На гастролях в Iталiї, Iспанiї, Францiї, Англiї ставало очевидним, що у кожному маленькому мiстечку, меншому за нашi райцентри, на Заходi є свої затишнi театрики, концертнi зали, де все пристосовано для акустичних концертiв. Фестивалi оперного мистецтва просто неба, сила-силенна симфонiчних, камерних, хорових, театральних, джазових фестивалiв, особливо влiтку, - прекраснi культурнi звичаї. Люди з рiзних кiнцiв Європи приїздять туди, аби дiстати величезне задоволення. Нiхто їх не примушує, у цьому немає надуманого престижу чи ще чогось неприродного.

У Києвi залу Нацiональної фiлармонiї побудували наприкiнцi ХIХ столiття для купецького зiбрання. А за роки радянської влади та незалежностi жодної концертної зали не було вiдкрито. I в нашiй провiнцiї немає де грати - яка вже тут традицiя...

До того ж, нинi ми не маємо фiнансових можливостей часто їздити мiстами України. Та якби грошi i знайшлися, такi гастролi не були б пiдкрiпленi наявнiстю в нашiй країнi пристойних акустичних концертних залiв, де можна виконувати "живу" музику. А без цього для моїх колег все втрачає сенс.

- Як, на Вашу думку, формується культурна традицiя в суспiльствi?
- Столiттями. А в нас винищили дворянську та рiзночинну iнтелiгенцiю i тi традицiї, що створювалися в iмператорських та аристократичних придворних театрах, у домашнiх салонах. Вони виникли як наслiдування європейських зразкiв. Магнати Шереметьєви, Ягужинськi мали власнi театральнi трупи, симфонiчнi оркестри. Вiдома iсторiя про крiпачку - оперну спiвачку Прасков'ю Жемчугову-Ковальову, яка стала графинею Шереметьєвою. Капела українських бандуристiв iснувала при дворi царицi Єлизавети Петрiвни. Завезли її до Петербурга брати Розумовськi, козаки родом з Чернiгiвщини. Фаворит царицi Олексiй починав як спiвак придворної капели. У серединi ХIХ столiття симфонiчнi концерти поширилися Росiйською iмперiєю завдяки створенню РМТ (Росiйського музичного товариства. - О. К.). Його вiддiлення в Одесi, Києвi, Тифлiсi були прототипами сучасних фiлармонiй та опiкувалися тамтешнiм музичним життям. А на Захiднiй Українi осередком польського мистецького життя був древнiй Львiв. Там у серединi ХIХ столiття вiдкрили першу на сучаснiй територiї України консерваторiю.

- Iсторiя, яку ми втратили: Тож яку культурну сферу зараз мала б пiдтримувати сучасна Українська держава?
- Наразi - всiх. Щоб зробити один генiальний фiльм, треба зняти сотню "прохiдних". А для того, щоб мати високу культуру в столицi, треба мати безлiч провiнцiйних театрiв та оркестрiв.
Коли я їжджу Україною, то повертаюся "хворий" пiсля роботи з iншими колективами. Хочеться вклонитися своєму оркестровi не тiльки за його професiйнiсть: Невисокий рiвень мiсцевих колективiв - не випадковiсть. Як може професiйний провiнцiйний музикант жити на 900-1000 грн? Жахливо: iснувати iз сiм'єю на цi копiйки i не розбити свою скрипку... Ми теж не отримуємо в Києвi великих грошей, та хоч якось тримаємося на плаву. А в областях це просто не вписується в уявлення про людську гiднiсть. Ми всi трохи схибленi на музицi, та провiнцiали - просто фанати. I хоча багато музикантiв у 90-тi роки пiшли на ринок, сiли за кермо таксi, опанували комп'ютери, найвiдданiшi залишилися.
Досi спiлкуюся з музикантами з Литви, Польщi, Чехiї. Небо i земля. У них разом з економiчними зрушеннями вiдбувається становлення нацiональної культури. Вiзьмiмо Росiю. Кожний визнаний колектив у Москвi має постiйного спонсора. Музиканти з оркестру Володимира Спiвакова, яким свого часу я мав честь диригувати, вже отримують зарплатню європейського рiвня.
Наше сьогодення треба пережити. Я не песимiст i не кажу: "Нiчого хорошого тут нiколи не буде". Буде, тiльки цей процес переходу до нового суспiльства затягнувся.

- Мистецька освiта в Українi на 80% здiйснюється за рахунок держави. Здобувши її, молодi артисти iнколи кидають країну в пошуках мистецького щастя. Як запобiгти цьому?
- Уже нiяк. Якби "залiзна завiса", не дай Боже, ще iснувала, досi всi сидiли б на батькiвщинi, як i колись. А зараз не можна жити у вiдкритому демократичному суспiльствi, яким ми себе вважаємо, i бути прив'язаними до не завжди гiдних умов iснування. "Там" можна себе реалiзувати. I це насамперед фiнансовi важелi - заробити на квартиру, а якщо поталанить - то й залишитися назавжди. I коли нашi виконавцi потрапляють до числа пристойно оплачуваних, знаних музикантiв (а це надзвичайно важко через шалену конкуренцiю), треба в цiй компанiї i залишатися. Кiлька моїх друзiв живуть тут, а їздять по всьому свiтi. Слава Богу, що є така можливiсть.

- Значна частина українського полiтикуму має не мiське походження. Ви теж виходець iз сiльської iнтелiгенцiї. Чи це позначилося на вашому професiйному шляху?

- Так, я народився в селi Покровська Багачка на Полтавщинi. Мiй батько був iнженером сiльгосптехнiки, мама - економiстом, зараз вони вже пенсiонери. Спочатку я навчався у фiлiалi Хорольської музичної школи в селi. Потом вступив до Полтавського музучилища, далi - до Київської консерваторiї. Навчався довго: спочатку закiнчив як баянiст, паралельно опановуючи професiю диригента. Пiшов до армiї, коли менi було вже майже 25. Тим, хто мав вищу освiту, служити в прикордонних вiйськах було не дуже легко... Пiсля армiї продовжив навчання на факультетi оперно-симфонiчного диригування, у класi професора Аллiна Власенка.

- Яким за радянських часiв було культурне життя в провiнцiї?
- У нашому цивiлiзованому селi був дуже пристойний Будинок культури з хорами, танцювальними гуртками, вокально-iнструментальним ансамблем, у якому я брав участь ще пiдлiтком. В юностi багато з нас прагнув мiського життя, та пiсля сорока рокiв я зрозумiв, що найкраще почуваюся на батькiвському подвiр'ї, "пiд калиною". Навiть пiсля того, як побував на рiзних континентах...

- Чи не легше стати музикантом тому, хто походить з великого мiста?
- Мабуть, тими, хто народився в селi й прагне чогось досягти, рухає певна селянська впертiсть. Музикантiв родом з мiст справдi значно бiльше. Коли я навчався, те, без чого диригентська професiя не може iснувати, вивчав уважно. Молодi диригенти, як правило, не мають достатньої практики з оркестром, але штудiювання партитур для мене завжди було першочерговим.
Змалку дуже люблю читати. Спочатку читав усе пiдряд, безсистемно - пригоди, класику, iсторичнi романи: У молодi роки захопився росiйською лiтературою, "срiбним вiком", Булгаковим, Платоновим. Потiм пройшов через "розстрiляне вiдродження" до сучасникiв: люблю Юрка Андруховича, Марiю Матiос, Євгена Пашковського, Софiю Майданську, Юрiя Винничука.

- Хто, на вашу думку, становить переважну частину сучасної академiчної публiки?
- Прихильники фiлармонiйних симфонiчних концертiв, а саме - колеги-музиканти, представники iнтелiгенцiї, люди без особливого матерiального достатку, люди соцiальних професiй (учителi, лiкарi, викладачi вузiв). Коли ми iнодi буваємо на гастролях Україною, теж приходить мiсцева iнтелiгенцiя. Нашi слухачi - це просто культурнi люди.

- Коли в особи формується потреба слухати класичну музику? Чи може доросла людина захопитися нею?
- Я не питав про це нi в кого зi слухачiв (смiється). Кожна людина може спробувати послухати серйозну музику, яка, кажучи словами Бетховена, йде "вiд серця до серця". Люди пишуть дисертацiї, вивчають питання про те, як розумiти музику, тим часом насправдi все приходить до вiдчуття - подобається чи не подобається. А от чому - це заховано в пiдсвiдомостi.
За радянських часiв походи у фiлармонiю чи оперу за закупленими заводськими профкомами абонементами були абсолютно штучними. Коли оркестр великого диригента Євгена Мравiнського заганяли в цехи ленiнградського пiдприємства - цю екзекуцiю витримували i виконавцi, i слухачi, не лаялися, мабуть, матом i чекали, коли закiнчиться. Я собi уявляю i ту акустику - у цеху... Або чим закiнчувалися зустрiчi композиторiв iз трудiвниками села? Розкiшним столом i гулянням. I все. Це було результатом радянської пропаганди.
Пам'ятаю, 1990-го в Москвi я диригував своїм нинiшнiм оркестром (тодi ще на посадi другого диригента). Мабуть, погано було органiзовано рекламу, але до зали Чайковського "нагнали" московських курсантiв. Ми виконували симфонiю Василя Калинникова, яку через цю публiку помiж собою почали називати "Суворiвською".
Я не люблю примусових заходiв. У молодостi певний час працював у самодiяльностi, керував заводськими та студентськими колективами. Прагнення до класики там закiнчувалися на рiвнi полонеза Огiнського. Деякий час я працював керiвником аматорського симфонiчного оркестру Жовтневого палацу. А як можна зробити самодiяльний симфонiчний оркестр? Майже нiяк! Тож, певна рiч, усi оркестранти були напiвпрофесiоналами. Один лише вiолончелiст справдi працював на заводi, решта або були студентами, або мали за плечима хоча б музичну школу, грали в минулому... I цiною неймовiрних зусиль вдавалося виконати неважку популярну програму: увертюру Iсаака Дунаєвського до фiльму "Дiти капiтана Гранта", вальс iз "Лебединого озера" Петра Чайковського.
А от фiлармонiйнi дитячi абонементи на цикли пiзнавальних лекцiй приносять велику освiтню користь. Я кiлька рокiв диригував музичними iлюстрацiями до них. Коли лектор розповiдає про симфонiчну казку для дiтей "Петя i вовк" видатного росiйського композитора Сергiя Прокоф'єва, оркестранти показують iнструменти i демонструють їхнє звучання, а в залi сидять маленькi слухачi та їхнi батьки i разом долучаються до високої музики. Це я пiдтримую.

- Якi з фестивалiв, де ви брали участь, запам'яталися найбiльше?
- Скажiмо, всесвiтньо вiдомий фестиваль у Сантандерi (Iспанiя), де ми виконували чимало програм (у тому числi концертну постановку опери "Джоконда") та акомпанували свiтовим оперним зiркам. Як правило, фестиваль триває мiсяць i в ньому беруть участь 4-5 симфонiчних оркестрiв з усього свiту. I мiсцевi - торiк був Королiвський оркестр Валенсiї, i визнанi диригенти Валерiй Гергiєв, Данiєль Баренбойм, Юрiй Темiрканов - товариство високе.
Досить недавно в Ялтi був пристойного рiвня росiйсько-український фестиваль "Зiрки планети", у якому брали участь знанi пiанiсти Денiс Мацуєв, Вадим Руденко, бас Володимир Маторiн.

- А ким керували як запрошений диригент?

- Sinfonya Varsovia - польський колектив високого рiвня. Мiй виступ з ним 2000 року з програмою української музики польська преса визнала кращим концертом варшавського фiлармонiйного сезону.

Пiвтора роки тому диригував великим оркестром Володимира Спiвакова - Росiйським нацiональним фiлармонiйним, ранiше - Державним академiчним симфонiним оркестром Росiї (це колективи свiтового рiвня). А також - Лондонським Royal Philharmonic Orchestrа (двiчi пiд час мiжнародних конкурсiв скрипалiв iм. Б. Брiттена), Єрусалимським симфонiчним, Бруклiнським, оркестром Братиславського радiо, Санкт-Петербурзьким фiлармонiйним.

- Нашi фiлармонiйнi органiзацiї не можуть оплачувати гастролей захiдних митцiв, бо їхнi гонорари, порiвняно з пострадянськими, дуже високi. Як вiдбувається фiнансування академiчної музики?
- За радянських часiв ми звикли до фiнансування серйозної музики державою. Зараз незрозумiло, у якiй країнi ми живемо - капiталiстичнiй чи ще якiйсь. Захiдна система спирається на меценатство. Там ведуть розумну податкову полiтику, яка спонукає вкладати грошi у вiдомi театри, оркестри, солiстiв. Бути меценатом престижно, вигiдно. Я не фахiвець у цiй галузi, та менi добре вiдомо, якi фантастичнi бюджети мають знанi оркестри в Нiмеччинi або Америцi. У США фiнансування виключно спонсорське, у Францiї - державне, у Нiмеччинi - подвiйне: з казни та вiд великих компанiй, яким держава пiдказує, який оркестр пiдтримати. В Англiї пiдтримують тiльки п'ять найкращих колективiв.
У нас немає цiєї традицiї, до того ж, усе так заплутано, що заможнiй людинi просто невигiдно в це дiло втручатися... Навiть "свiтитися" зi своєю допомогою мистецтву означає накликати на себе бiду. Колись, одночасно обiймаючи посаду гендиректора, я пiшов просити грошей в одного з банкiв. I хоча цi культурнi банкiри були зацiкавленi в приїздi до нас скрипаля Третьякова або диригента Федосєєва, коли постало питання, як цi кошти перерахувати, реалiзувати, стало зрозумiло, що треба органiзовувати фiрми аби "переганяти" грошi. I я, як твереза обережна людина, на цi речi не пiшов. Бо можна просто потрапити за iрати "за благоє дiло". Або система "вiдкатiв"... Тому жодний український оркестр не має постiйних меценатiв чи спонсорiв. Iнколи хтось окремий iнструмент подарує, або проведе акцiю "пiд вибори" - от i все. У нас це невигiдно, хоча академiчна музика - прiоритет освiченої частини суспiльства.
Меценатство за кордоном формувалося десятилiттями. В Америцi оркестри створювалися на початку ХХ столiття. Вони запрошували кращих виконавцiв, диригентiв, композиторiв, бо як молода нацiя не мали власних митцiв. Ще в ХIХ столiттi американцi запросили директором Нью-Йоркської консерваторiї не аби кого, а самого Антонiна Дворжака, запропонували продиригувати вiдкриттям Карнегi-холу Петровi Чайковському (i той перетнув Атлантику й продиригував!). Тепер у них - найкращi оркестри у свiтi.

- Що ви хотiли б побажати молодим?
- Усiй нашiй молодi, i своїм дiтям також (у мене майже дорослi син i донька та маленький синочок, якому немає двох рокiв), зичу почуватися впевнено. I щоб вони склали своє життя, як самi хочуть. Щоб Господь їм допомiг займатися улюбленою справою i почуватися нормальними людьми. Мої старшi стають на шлях професiйних музикантiв. А для того, щоб ними стати, треба дуже багато працювати - не менше, нiж їхнiй тато.

- Дякую за щиру розмову.


[an error occurred while processing this directive]